(Моя спроба додати щось варте уваги у світ прози ^^)
«…Я із радістю змінив би повноцінне існування
на коротке, небезпечне, але все ж таки життя.»
Владислав Лукащук
«Кожна людина шукає себе все життя. У когось цей пошук триває насичено та яскраво, а у інших пригальмовується після першого власного «вільного» кроку зі школи в бурсу і перетікає в сіру буденність шаблонного мешканця цього світу. В моїй голові все складається більш схоже на перший варіант. Я не буду розповідати про те, де я народився, що зробив, чого досяг, хто були мої батьки і іншої банальщини. Дуже сумніваюсь, що це взагалі буде комусь цікаво. Я відкрию вам лише сторону, яка вирізняє мене з поміж інших, але в якій я ще й досі не розібрався сам. Люди завжди щось планують на майбутнє – навчання, кар’єру, сімейне життя. Скільки себе пам’ятаю – ніколи не замислювався над подібними проблемами, я завжди мріяв про рюкзак за плечима і безкінечну дорогу попереду. Все, що я колись хотів – це подорожувати. В цю нав’язливу ідею в моїй голові, звісно, входили різні підпункти – супутники, країни, континенти, які хотілось би побачити перш за все. Одним з них завжди були Штати. Як би смішно це не звучало. «Американська мрія» в стандартних уявленнях ніяк не входила в моє розуміння цієї країни. Уолл-Стріт, гроші, дорогі машини та котеджі – звісно, можна і так уявляти успіх в США, але є і інша сторона – природа. Американські каньйони, річки, гори, ліси – я завжди хотів проїхати все це на старенькому фольцвагені з компанією однодумців, яких міг би називати друзями.
І мрія божевільного таки здійснилась. Я покинув рідну периферію в своє 18-річчя, коли зрозумів, що чекати більше нічого. Пам’ятаю все – збори в один день, потяг до столиці, літак. Це було просто неймовірно, ніколи не відчував подібного піднесення. Фото тих часів були кращими з моєї колекції. Не можу сказати, що я був професійним фотографом, але фотографувати дуже любив і перші тижні в Америці тільки цим і займався. Це нове, справжнє життя було не зовсім таким, яким я його уявляв. Люди не допомагали мені, як це було в улюблених фільмах, всі гроші я швидко спустив і, в принципі, мене можна було вважати типовим бомжом (але я був більш схильний вважати себе вільним бродягою). Бомжом з камерою за 1000 доларів. Тільки її і невеличкий блокнот з олівцем з часом я залишив у себе в рюкзаку. В цей блокнот я записував всі свої пригоди та цікаві моменти з часів, коли я все ж не припиняв руху і подорожував Штатами автостопом. Ці записи в майбутньому я мріяв об’єднати в зв’язну розповідь, раптом комусь буде цікаво це почитати. Ось один з них:
«03.05.2013. 7:24 a.m. Чак, дальнобійник, який довіз мене в Джорджію, виїхав до своєї цілі, в Техас, о шостій ранку. До Атланти залишилось 5-7 км, їх я вже якось осилю і сам…». Запис продовжувався вже так: «Атланта. Для мене вона стала містом контрастів. Два тижні життя в дорозі та ночівлі в лісах наодинці з дикою природою різко змінилось столицею і найбільшим містом в штаті Джорджія, адміністративним центром округу Фултон. Величні, потужні будівлі, швидкісний трафік, неначе поток бурхливої ріки – раніше мені не доводилось порівнювати індустріальне місто з природою, але Атланта справді вразила мене. В цьому місті я втратив свою камеру, але отримав дещо більше матеріальних речей. Тут я зустрівся з нею. Нарешті, я зустрів дівчину, яка повністю розділяла мої погляди та ідеї, вона була такою ж божевільною, як я. До речі, саме Керрі спочатку вкрала, а потім впустила мою камеру з висоти хмарочоса – доволі оригінальне знайомство, як на мене. Атланта влила в моє життя найяскравіше, і я вирішив, що повернусь сюди, хоча і не вірив в це. Далі ми вирушили удвох». В моєму блокноті було декілька описів цієї дівчини, які дуже вибивались з загального нотування перебігу мого життя образністю та метафоричністю – напевно, кожного з нас трохи змінює кохання, в яке я також не вірив.
«14.06.2013. 22:04 p.m. Оклахома. Сьогодні нас ніхто не намагався вбити, ми не потрапили в дорожню сутичку з байкерами, і нам не довелося пройти каньйон з отруйними зміями на своїх двох, як це було трохи раніше. Але я не можу сказати, що не отримав масу задоволення від цього дня, адже його знову наповнила вона. Я вирішив зробити декілька записів, коли Керрі вже заснула. Вона прекрасна. Її руде волосся переливається від тусклого світла згасаючого багаття, а шкіра дихає немов жива, складається враження, що вона горить разом з полум’ям біля намету.»
Ми ще довго робили всі ці дурниці в дорозі, думаючи, що так ми наповнюємо життя, але ми просто згорали. Ми зустрічали багато нових та цікавих людей, а цікавили нас тільки такі ж безумці, як і ми. Ми були без розуму від життя, від розмов, ми жадали всього одразу, ми ніколи не сумували і не говорили банальностей, ми лиш горіли, горіли, горіли, як фантастичні свічі в зоряному небі. Ми поспішали жити…»
Марк зняв окуляри, вимкнув лампу і пішов умитись холодною водою. Він знайшов блокнот із записами під час подорожі Африкою і точно не знав, кому вони належать. Марк поставив собі за мету узагальнити їх в одну історію, створити книгу. Долю цих двох він вважав яскравим зразком справжнього життя, адже саме свободу він цінував найбільше.
